Среда, 12.12.2018, 05:51
Приветствую Вас Гость | RSS

Школьный и студенческий сайт

Категории раздела
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Каталог для школьника » Английский язык




Mrs.Coit's house was situated in East Thirty-Seventh Street. She rented her rooms out and they were always full though Mrs.Coit was very unfriendly.

Mrs.Coit's had a strict control of her men roomers. Com­ing in at eleven o'clock was OK, midnight needed an explanation, and one o'clock was awful. From this you may imagine the rest.

The two who suffered most from this control were the Boy and the Girl. No use to give their names. They were in love and were like millions of other boys and girls.

Mrs.Coit was fat, forty, and unfair. She was a widow. Everyone agreed that Mr.Coit was lucky to escape.

The Boy was fair, the Girl was sweet. It seemed that it would take much more than the angry face of Mrs.Coit to frighten away that ever-welcome visitor — the Cupid.

Mrs.Coit took special care about them. She told the Boy that it was foolish to marry at his age and on his salary. To the Girl she said that marriage would slow down the Boy's career. She always left her in tears.

Mrs.Coit tried to influence the lovers, but of course, in vain. The Boy and the Girl decided to get married.

One day Mrs.Coit entered the Boy's room without knock­ing. To her surprise she found the Boy sitting on the bed. His face was in his hands. Mrs.Coit looked at him silently. The Boy did not hear her enter and stayed still.

"Well!" said Mrs.Colt, "Ain't you goin’ to work?" The Boy looked up. "No." His face was pale.

Mrs.Coit noted the symptoms carefully.

"Lose your job?" she asked hopefully.

The Boy shook his head.

"Sick?" she asked.

"No," said the Boy, without moving.

Mrs.Coit looked at him critically. No, he certainly wasn't drunk. Not him. Then, she saw a photograph, it showed the face of the Boy, smiling, happy.

Mrs.Coit understood at once. For five long months this same photograph was in the Girl's room. She looked at the place, where a picture of the Girl had been. It was not there.

"Have you had a fight with her?" she asked.

The Boy looked up at her hopelessly. "What do you care?" he cried.

Mrs.Coit left the room. The Boy took the picture, tore it into pieces, and threw them on the floor.

Fifteen minutes later Mrs.Coit saw the Boy go out. Then, saying to herself something about "idiot", she went to the Girl's room.

The Girl looked at her.

"I knew it ", said Mrs.Coit. "Why ain't you at work?" The Girl tried to smile. "I have a headache,"she said.

"Oh, I know all about it," she said. "He just told me. I knew it'd be like this."

The Girl didn't comment; she even refused to become angry. Finally, she dressed and went to the office.

Mrs.Coit sat in the chair, looking at some little bits of paper on the floor. Her face expressed nothing.

That evening, for the first time in many months, the Boy returned from his office alone. He and the Girl had walked together always — but that was over.

Of course, the Boy thought, if she came to him — he caught his breath at the thought — but that, he was sure, she would never do.

He decided to leave Mrs.Coit's that very evening. Open­ing the outer door, he saw the Girl.

Without speaking, the Boy opened the door and stood aside politely to allow her to pass. She silently went up the stairs.

The Boy called her name. She turned and looked at him. He had a large envelope in his hand.

"Is it for me?" asked the Girl.

"No," said the Boy. "It's for— us".

"I suppose we must open it together, " he continued coldly. "It's addressed to both of us."

They looked together at the card in the envelope and went red. Pasted side by side on the card were the two photographs. The photographs they had torn up and thrown away that morn­ing. Written below in a shaky hand were the words: "To two young fools from an old fool".

And on a piece of blue ribbon there was an old, well-worn wedding ring!

Fifteen minutes later the Boy and the Girl came down, hand in hand, to Mrs.Coit's sitting room.

"Well?" she said aggressively.

"Here is your ring, Mrs.Coit," the Boy said, the happy smile in his eyes. "I thought you might want it back again " - Mrs.Coit hesitated.

"That ain't my ring, " said she.

The Boy hugged Mrs. Coil and gave her a kiss on either cheek. He left the ring on the desk, and went out. The Girl followed.

Mrs.Coit cried to them from the foot of the stairs.

"Hey, there! You left your room in a pretty mess this morn­ing, you did! Once more like that, and out you go!"  From the floor above came a sound of happy laughter. Mrs.Coit's reign ended.


                                                     Сльози тирана


Будинок пані Коіт був растошований на вулиці Східній, 37. Вона здала в аренду свої кімнати, та вони завжди були повні, незважаючи на те що пані Коіт була дуже непривітна.

Пані Коіт мала суворий контроль за своїми жителями чоловіками. Прихід до одинадцятої години був нормальним, о півночі - потребував поясненя, о першій годині ночі був жахливим. Виходячи з цього ви можете собі уявити все інше.

Обидва, хто постраждав від цього контролю були хлопець та дівчина. Не будемо давати їм імена. Вони були закохані були схожі на мільйони інших хлопців та дівчат.

Пані Коіт була повною сорокарічною та несправедливою жінкою. Вона була вдовою. Кожен погоджувався, що пан Коіт був щасливим збігти.

Хлопець був красивий, а дівчина була мила. Виявилось, що це більше ніж сердите обличя пані Коіт, злякає довгоочікуваного відвідувача – Купідона.

Пані Коіт особливо піклувалася о них. Вона сказала хлопцю, що було безглуздо побратися в його віці та з його зарплатнею. Дівчині вона сказала, що шлюб сповільнить карєру хлопця. Вона завжди залишала її в сльозах.

Пані Коіт спробувала вплинути на закоханих, але звісно, без результату. Хлопець та дівчина вирішили побратися.

Одного дня пані Коіт увішла до кімнати Хлопця без стукіту. К її здивуванню вона знайшла хлопця сидячого на ліжку. Його обличчя було закрите руками. Пані Коіт мовчки подивилась на нього. Хлопець не почув, як вона ввійшла, та все ще сидів.

"Так!" сказала пані Коіт, "Чи ти не збираєся робити?" Хлопець подивився. "Ні." Його обличчя було бліде.

Пані Коіт обережно помітила ознаки.

"Втратив роботу?" сподіваючись спитала вона.

Хлопець хитнув головою в знак незгоди.

"Хворий?" запитала вона.

"Ні," нерухаючись сказав Хлопець.

Пані Коіт оцінюючи подивилась на нього. Ні, він звичайно не був випившим. Це не для нього. Потім, вона побачила фотографію, на якій було зображено обличчя хлопця, посміхаючогось та щасливого.

Пані Коіт одразу ж зрозуміла. На протязі 5 місяців теж саме фото було у кімнаті Дівчини. Вона подивилася на місце , де була фотографія Дівчини. ЇЇ там не було.

"Ви посварилася з нею?" запитала вона.

Хлопець безнадійно подивився на неї. "Яке вам діло?" закричав він.

Пані Коіт залишила кімнату. Хлопець взяв фотографію, розірвав на шматки, та розкидав їх на підлозі.

П’ятнадцять хвилин по тому пані Коіт побачила, що Хлопець вийшов. Тоді, кажучи просебе дещо про «ідіота», вона пішла до кімнати Дівчини.

Дівчина подивилась на неї.

"Я знаю про це", казала пані Коіт. "Чому ти не працюєш?" Дівчина спробувала посміхнутись. "В мене головний біль," сказала вона.

"О, я знаю про це все," сказала вона. "Він тількіно розповів мені. Я знала, що все це так буде виглядати."

Дівчина не прокоментувала; вона навіть не розсердилась. Нарешті, вона вдягнулась та пішла до офісу.

Пані Коіт сіла в крісло, дивлячись на маленькі шматочки паперу на підлозі. Її обличчя нічого не виражало.

Того вечора в перший раз за багато місяців Хлопець повернувся з свого офісу один. Він та його дівчина завжди приходили разомале це скінчилось.

Звичайно, Хлопець подумав, а якщо вона прийшла до нього – він спіймав себе на думці – але, він був впевнений, вона ніколи не зробить цього.

Він вирішив залишити пані Коіт цього вечора. Відчинивши зовнішні двері він побачив Дівчину.

Нічого не кажучи, хлопець відчинив двері та вічливо став встороні, щоб дозволити їй пройти. Вона мовчки пішла сходами.

Хлопець назвав її імя. Вона обернулась та подивилась на нього. У нього в руках був великий конверт.

"Це для мене?" спитала Дівчина.

і," сказав Хлопець. "Цедля нас".

"Я гадаю, що ми повинні його відкрити разом," холодно продовжував він. "Воно адресовано нам обом."

Вони подивилися разом на картку в конверті та почервоніли. Там були склеєні з шматків дві фотографії. Фотографії, які вони розірвали та розкидали цим ранком. Написані хиткою рукою внизу були слова: «Двом молодим дурням від старої дурепи».

Та на шматку блакитної стрічки була стара, потерта обручка!

Пятнадцять хвалин потому Хлопець та Дівчина спустились до вітальні пані Коіт, тримаючи  одне одного за руку.

"Все добре?" наполегливо запитала вона.

"Тут ваша обручка, пані Коіт," сказав Хлопець, з щасливою посмішкою в його очах. "Я подумав, що ви захочете його повернути" – Пані Коіт вагалась.

"Це не моя обручка," сказала вона.

Хлопець обійняв пані Коіт та поцілував її в кожну щоку. Він залишив обручку на письмовому столі та вийшов. Дівчина послідувала за ним.

Пані Коіт прокричала їм зі сходів.

"Ей , ви там! Цим ранком ви залишили вашу кімнату в безладі! Ще раз це повториться , і ви підете!" З першого поверху пролунав щастливий сміх. Панування пані Коіт скінчилось.

Категория: Английский язык | Добавил: eklion (17.02.2010)
Просмотров: 3900
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 1510

Каталог@MAIL.RU - каталог ресурсов интернет
Украина онлайн

Copyright MyCorp © 2018
Конструктор сайтов - uCoz