Вивчення теми доцільно розпочати з питань становлення та
розвитку теорії інновацій.
Зародження інноваційної теорії відноситься до початку XX ст. і відображене в працях західноєвропейських учених. Але питання,
пов'язані з науково-технічним прогресом та його впливом на розвиток
(трансформацію) суспільства, вивчалися й висвітлювалися в економічних теоріях,
починаючи від класиків політекономії. Яке ж місце посідав науково-технічний
прогрес у цих теоріях?
1.
А. Сміт (1723 — 1790)
пов'язував науково-технічний прогрес з характером розвитку і потребами
виробництва.
2.
К. Маркс (1818 — 1883) уважав розвиток продуктивних сил
базисом, а науково-технічний прогрес надбудовою, тобто наслідком, а не
причиною розвитку виробництва.
3.
Неокласична школа (1870 — 1930), яка представлена В. Джевонсом
(1871), А. Маршаллом (1890), Л. Вальрасом (1874), розглядала науково-технічний
прогрес як заданий чинник при дослідженні ринкової економічної системи.
4.
Кейнсіанська теорія, заснована Джоном Кейнсом (1883 —
1945), у ЗО — 50 роках (напередодні Другої світової війни) розглядала
економічні процеси в короткостроковому періоді, тому науково-технічному
прогресові не приділялося достатньої уваги, він перебував у становищі «за інших
рівних умов».
5.
У другій половині 50-х років представники неокласичного ренесансу
— М. Абрамовиц, Р. Солоу, Е. Денісон та інші довели, що науково-технічний
прогрес є основним чинником економічного розвитку XX ст.
Ці вчені-економісти поклали край ігноруванню науково-технічного прогресу в
економічній теорії.
6.
Період після Другої світової війни став часом науково-технічної
революції та її впливу на економічний розвиток. Саме тоді об'єктивні передумови
сприяли народженню нового напряму економічної теорії, спрямованому на вивчення
закономірностей науково-технічного прогресу.
Розглянувши економічні теорії в хронологічній
послідовності ми бачимо, що лише з 50-х років науково-технічний прогрес розглядається
як чинник виробництва разом з капіталом та працею.
Але головною постаттю серед фундаторів інноваційних
теорій економічного розвитку, безперечно, є австрійський економіст Йозеф
Шумпетер (1883—1950). Ще в 30-ті роки він ввів поняття інновації,
трактуючи його, як зміну з метою впровадження і використання нових видів
споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм
організації промисловості. Економічні категорії «інновація», «інноваційний
процес» Й. Шумпетер поєднав з теорією довгострокових циклічних коливань — теорією
«довгих хвиль» М.Д. Кондратьєва (1892—1938). Для обґрунтування
своєї теорії М. Д. Кондратьєв здійснив аналіз статистичних даних 4 провідних
капіталістичних країн — Англії, Франції, США, Німеччини. Вивчення цих даних дало
Кондратьєву підстави для висновку, що існують цикли економічної кон'юнктури —
«довгі хвилі» з середньою тривалістю 54 роки (пожвавлення виробництва, потім
його бурхливий підйом, криза перевиробництва, яка переходить у стадію
депресії). Відомо 5 технологічних хвиль (укладів):
I хвиля (1785—1835) — механізація праці у
ткацтві;
II хвиля (1830—1890, середина XIX ст.) — вуглевидобуток та паровий двигун;
ПІ хвиля (1880—1940, кінець XIX — початок XX ст.) — чорна металургія;
IVхвиля (1930—1990)
— нафта разом з продуктами органічної хімії;
Vхвиля (1985—2035)
— мікроелектроніка.
Ключовим чинником є саме масовий попит на відповідні
зміни.
М. Д. Кондратьєв з'ясував причини
знайдених закономірностей (хвильових коливань у виробництві) та помітив, що
«довгі хвилі» виникають не від дії чинників економічного розвитку, які
визнавались головними на ті часи. Кондратьєв звернув увагу, що протягом двох
десятиріч, які передують підйомові хвилі довгого циклу, спостерігається
пожвавлення в галузі технічних винаходів, а початок підйому збігається з
широким застосуванням винаходів у промисловості. Це підтверджувало інноваційну
теорію Й. Шумпетера, який побачив можливість подолання кризи та спадів у
виробництві за допомогою інноваційного оновлення капіталу завдяки (через) технічним,
організаційним, економічним та управлінським нововведенням.
Ми побачили, що науково-технічний прогрес є головним
чин-ником історичної трансформації суспільства, еволюції економіч-ної системи,
але ця його вирішальна роль в економічному зрос-танні стала зрозумілою тільки в
другій половині XX ст. Узагальнення історичного досвіду різних
країн доводить, що спрямованість суспільства на досягнення науково-технічного
прогресу сприяє розвитку економіки країни, і навпаки, суспільства, які
неспроможні забезпечити потік науково-технічних інновацій, неспроможні
економічно розвиватися.
М. Портер
розрізняє 4
стадії конкурентного розвитку
країни:
- стадія розвитку на основі чинників виробництва;
- стадія інвестиційного розвитку;
- стадія інноваційного розвитку;
- стадія розвитку
на основі добробуту.
На підставі розглянутого розподілу можна виокремити такі структурні
джерела економічного розвитку країни:
1) чинники виробництва;
2) інвестиції;
3) інноваційна діяльність.
Кожна країна одночасно використовує всі джерела розвитку.
Конкурентоспроможність і ефективність економіки визначаються - структурою
джерел її фінансування. Якщо для функціонування і розвитку народного
господарства використовується в основному валюта від експорту природних
ресурсів, то рівень економічного розвитку такої країни буде низьким.
Звертаємо вашу увагу ще на кілька аспектів сучасного
економічного розвитку на основі інноваційного компонента. З погляду рівня
розвитку країн, міжнародної кооперації та інтеграції світове співтовариство
поділяють на такі групи:
1. Технологічне ядро: США, Японія, Німеччина, Великобританія,
Франція.
2. Країни першого технологічного кола: Італія, Канада,
Швеція, Голландія, Австрія, Південна Корея та ін.
3. Країни другого технологічного кола: найрозвиненіші
країни з тонки зору інноваційної складової.
4. Постсоціалістичні країни Східної Європи.
5. Країни СНД.
6. Країни, що розвиваються.
Організація інноваційної діяльності в країнах-лідерах:
Ці
властивості створюють невпевненість і нерівномірність поширення інноваційного
продукту; постійно виникають «ніші», у які можуть вбудуватися аутсайдери;
складно зберігати позиції лідерства і монополізму в технологічній сфері.
Використовуючи
розроблені у світі передові технології, можна перейти лише на стадію
інвестиційного розвитку. Стадія ж інноваційного розвитку припускає
певний технологічний монополізм, одержуваний у результаті власних розробок і винаходів.
Проте
вже на початку XXI ст. розвиток науки і техніки буде не
метою, а засобом соціально-економічного розвитку країн. Багато дослідників
схильні вважати, що майбутнє людства пов'язано не з технотронним суспільством,
а з гуманістичним
суспільством, яке ґрунтуватиметься на гідності, знаннях, свободі
особи. Гуманіст — це і є гідна людина, що прагне до знань, добра і краси.
Сучасна ринкова модель економіки базується на інноваційному типі
розвитку, для якої характерні:
Сьогодні світовий ринок високих технологій становить приблизно
2 трильйони доларів, з яких на США припадає 39 %, Японію —ЗО %, Німеччину — 16
%. У світі на одного вченого припадає 10 менеджерів, які відбирають
перспективні науково-технічні досягнення, своєчасно патентують винаходи,
займаються просуванням наукомістких товарів на ринок. У нашій країні на 10 вчених
припадає лише один менеджер.
Результатом інноваційної діяльності є інтелектуальний
продукт, без якого неможливо створити конкурентоспроможне виробництво
та продукцію. Тому найважливішою економічною метою передових компаній і країн
є підтримання здатності національної економіки до інноваційного розвитку й
ефективного використання найновіших технологій. Цей процес відображається
динамікою показника наукомісткості виробництва.
Наукомісткість виробництва визначається як відношення витрат на
дослідження і розроблення до обсягу продажу. Саме цей показник
використовується для класифікації галузей і виробництв за ступенем
наукомісткості та для проведення різноманітного аналізу інноваційного процесу.
Для віднесення галузі промисловості до на-укомісткої названий показник має
перевищувати середній рівень.
Необхідність активізації інноваційної діяльності в
Україні надзвичайно актуальна. Основними причинами цього, на думку більшості
вчених, є:
— незавершеність і нелогічність проведених економічних перетворень;
— слабкість ринкових інструментів економіки;
—збереження економічних відносин із зовнішнім світом, що
базуються на імпорті високотехнологічного устаткування, машин, товарів
народного споживання.
Цей перелік ми можемо доповнити такими обставинами:
При цьому не враховується, що чинники виробництва та інвестиції
мають бути не метою функціонування соціально-економічних систем, а засобом
активізації інноваційної діяльності та підвищення за рахунок цього темпів
економічного зростання.
Заглиблення в проблематику курсу зумовлює необхідність
хоча б стислого огляду літературних джерел, що дає можливість визначитися в
понятійному апараті щодо інноваційного процесу. Це тим більше важливо, що в
даний час ще чітко не сформувалась термінологія в галузі інноваційної
діяльності.
Так, рекомендується під науково-технічним прогресом розуміти розвиток науки і техніки, що
проявляється, з одного боку, у впливі науки на рівень техніки і технології, а з
іншого — у застосуванні новітніх приладів у наукових дослідженнях (Л. І.
Абалкін).
Початкова фаза науково-технічного прогресу відноситься до
пізнього Відродження, і особливо суттєвий імпульс він одержав у XVI—XVII ст.,
коли потреби зростаючого мануфактурного виробництва, розширення мореплавання,
торгівлі поклали початок спілці наукової, технічної, винахідницької діяльності.
|