Економічне районування відображує територіальний поділ праці, а тому районоутворення є важливою умовою регіонального управління господарством. Раціональна територіальна організація про­дуктивних сил в економічних районах сприяє більш повному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва.

Методологічні основи економічного районування були закладені видатними вченими-районологами М.М. Колосовським, М.М. Баранським, П.М. Алампієвим, О.Г. Пушкіним, А.М. Колотієвським, І.В. Нікольським та іншими.

Завдання економічного районування полягає у  виявленні на території країни науково обгрунтованих господарських комплексів. Сьогодні існуюча мережа економічних районів використовується для прогнозу розвитку й нового розміщення продуктивних сил, особливо, господарських комплексів район­ів. Серед існуючих методів районування більш ефективним є програмно-цільовий. Економічний ефект від його застосування полягає в досягненні високого рівня комплексності господарства, раціо­налізації системи внутрішньо- та міжрайонних зв'язків, у повнішому використанні природних, матеріальних і трудових ресурсів. На­уково-практичне значення економічного районування – формування раціональної струк­тури виробництва на основі системи районних виробничих комплексів.

У розробку нового економічного районування України в останні роки зробили вагомий внесок українські вчені-районологи М.М. Паламарчук, Л.М Корецький, Ф.Д. Заставний, В.А. Поповкін, М.Д. Пістун, О.І. Шаблій та інші. Зокрема, Ф.Д. Заставний виді­лив в межах України дев'ять мезорайонів у складі трьох макрорайонів - Східного, Західного та Південного. Він вважає необхідним уточнити тільки межі сучасних мезорайонів.

Ф.Д. Заставний уточнював межі мезорайонів відповідно з економічним принципом, враховуючи господарську однорідність територій, відмінності в господарській спільності груп адміністративних областей, відмінності за рівнем розвит­ку та профілем господарства, обсяг виробництва товарної продукції з розрахунку на одного жителя. Він запропонував створити такі економічні райони: Донецький (Луганська й Донецька області), Придніпровський (Дніпропетровська та Запорізька обл.), Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.), Столичний (Житомирська, Київська, Чернігівська обл.), Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим), Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька обл.), Подільський (Вінницька, Тернопільська і Хмельницька обл.), Центральний (Кіровоград­ська і Черкаська обл.) і Волинський (Волинська і Рівненська обл.).

В.А. Поповкін обгрунтував поділ України на п'ять макро- і дев'ять мезорайонів. Він враховує природні, економічні, соціально-демо­графічні та історико-етнічні умови і фактори, які так чи інакше впливають на територіальне районування. На його думку  така мережа макро- і мезора­йонів сприяла б регулюванню економічних пропорцій, вдосконаленню територіального поділу праці..

Група вчених НАН України (М.І. Долішній, М.М. Паламарчук, О.М. Паламарчук, Л.Т. Шевчук) виділяють 6 макрорайонів, спираючісь на результати досліджень природи, населення й господарства України. Вони вважають що, така система районів сприятиме соціально-економічному розвитку регіонів, зокрема, розробленню моделі регіональної політики.

У сучасних умовах найбільш прийнятною є мережа економічних районів, яка запропонована Ф.Д. Заставним. Тому, що здійснене ним економічне районування грунтується на використанні економічних та адміністративних принципів районуван­ня, їх поєднанні при розробленні сучасної моделі мезорайонів.

Економічний район - це будь-яких розмірів територіально цілісна частина народного господарства краї­ни, яка виконує певну функцію в межах національного ринку, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і  комплексність господарства.

Економічне районування - це науково обгрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або у процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Економічне районування сприяє раціональній територіальній організації господарства. Разом із тим спеціалізація економічних районів, як і спеціалізація у виробництві (предметна, подетальна, технологічна), сприяє економії суспільної праці.

 Місце району в територіальному поділі праці визначають галузі спеціалізації, які беруть участь у міжрайонному обміні продукцією або послугами.

Спеціалізація, пов'язана з територіальним поділом праці, спеціалізованим виробництвом на основі використання природних ресурсів. Річну економію поточних витрат від спеціалізації визначають як різницю між сумарними витратами (собівартість виробництва плюс витрати на транспортування готової продукції до споживача) при колишньому й новому рівнях спеціалізації за формулою: Е =  [(С₁+ Т₁) - (С₂ + Т₂)] В,

де С₁, С₂ - повна собівартість одиниці продукції відповідно до і після проведення спеціалізації; Т₁, Т₂ - транспортні витрати з розрахунку на одиницю продукції до і після проведення спеціалізації; В - рі­чний випуск продукції після проведення спеціалізації.

Спеціалізація промисловості тісно пов'язана з науково-технічним прогресом, розвитком продуктивних сил суспільства. НТП поглиблює суспільний поділ праці в промисловості завдяки виникненню й розвитку спеціалізованих галузей, підприємств, цехів.

В України гостро стоять питання зниження собівартості й підвищення якості продукції та продуктивності праці. В розвинених країнах спеціалізація виробництва є переважно подетальною і технологічною. У цих напрямах розвивється спеціалізація промисло­вості в Україні, що сприятиме поглибленню територіального поділу праці окремих регіонів. Завдяки цьому зміниться й мережа економічних районів. Це стосується й спеціалізації сільськогосподарського виробництва, де враховується природні та біологічні умови для рослин і тварин, особливості використання землі, матеріальних і трудових ресурсів, транспортних засобів тощо. Залежно від головної галузі формуються господарства різного виробничого напряму: зернові, буряківницькі, льонарські, молочні, м'ясо-молочні та ін.

Галузі спеціалізації визначають за допомогою коефіцієнтів: локалізації галузі в районі, виробництва продук­ції галузі на душу населення й міжрайонної товарності продукції певної галузі.

Коефіцієнт локалізації, або концентрації, певного виробництва в районі К_л =П_в.р / П_в.к ,

де П_в.р / П_в.к - частка галузі відповідно у виробництві району і краї­ни (промисловості, сільського господарства).

Коефіцієнт виробництва продукції на душу населення К_д =П_гал.р / П_нас.р ,

де П_гал.р /П_нас.р - частка галузі району у виробництві продукції відповідної галузі в масштабі країни і населення району в населенні країни.

Коефіцієнт міжрайонної товарності К_м.т = В_п.г.р / В_п.р

де В_п.г.р / В_п.р - вартість продукції певної галузі району, що виво­зиться за його межі; продукції, яка виробляється у районі.

Простіше цей коефіцієнт можна визначати за відношенням обсягу вивезеної з району продукції галузі до обсягу її виробництва у районі в натуральних показниках.

Для галузей спеціалізації показники К_л і К_д > 1, а К_м.т £ 1. Наприклад, високі рівні спеціаліза­ції має чорна металургія в Донецькому економічному районі, цукрова промисловість - у Подільському.

Важливим є показник загального рівня спеціалізації еконо­мічного району, за яким визначають місце, значущість господарського розвитку економічного району. Його розраховують за формулою: С_з =(Р_в / Р) 100,

де С_з - загальний рівень спеціалізації району; Р_в - частина сукупно­го суспільного продукту, що вивозиться за межі району, у вартісному вираженні; Р - сукупний суспільний продукт, який виробляється в райо­ні, у вартісному вираженні.

Рівень спеціалізації району не може становити 100%, бо це означало б, що вся вироблювана у районі продукція вивозиться за його межі.

Рівень комплексності розвитку господарства району визначають (у %) за формулою

К = (Р_к / Р_с)100,

де Р_к - частка сукупного суспільного продукту, який споживається у районі, Р_с - сукупний суспільний продукт району у вартісному виражен­ні.

Частка сукупного суспільного продукту, який споживається в ра­йоні, завжди менша за частку сукупного суспільного продукту району, тому 100%-й показник неможливий. Оскільки тоді райони могли б самозабезпечувати й обмежувати себе, а це суперечить поняттям «економічне районування» і «територіальний поділ праці». Між поняттями «спеціалізація» та «ком­плексний розвиток» існує обернено пропорційна залежність:

Р_в / С = Р_к  / К.

Зрозуміло, що підвищення рівня спеціалізації призводить до зниження рівня комплексного розвитку і навпаки.

Отримані за наведеними формулами показники дають лише зага­льне уявлення про спеціалізацію та комплексний розвиток економіки району.

Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Система районів дозволяє створити в межах держави раціо­нальні регіональні ТВК з урахуванням змін у територіальному поділі праці, спеціалізації господарства, внутрішньо- та міжрайонних економічних зв'язках. Управління народним господарством поєднує господарський підхід з комплексним розвитком економічних ра­йонів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Дуже важливо правильно визначити стратегію розміщення продуктивних сил у кожному з економічних районів.