1.1 Підприємець і підприємництво

Підприємництво розвивалося в руслі розвитку відносин власності, засобів виробництва.

У римському праві "підприємництво” розглядалося як заняття, діло, діяльність, особливо комерційна. Під підприємцем розуміли орендатора, людину, яка була зайнята суспільним виробництвом. У Середні віки поняття "підприємець” вживалося в декількох розуміннях, перш за все до них відносили осіб, котрі зайняті зовнішньою торгівлею. До підприємців також відносили організаторів парадів, балаганів і вистав.

В економічній літературі поняття "підприємець” вперше з’явилося у "Всезагальному словнику комерції”, виданому в Парижі в 1723 р., і визначало людину, яка бере "на себе зобов’язання по виробництву або будівництву об’єкта”.

Як науковий термін поняття "підприємець” з’явилося в роботах відомого англійського економіста початку XVIII ст. Р. Кантільона. Він розробив першу концепцію підприємництва і підприємцем вважав людину, яка діє в умовах ризику, в зв’язку з тим, що торговці, фермери, ремісники та інші дрібні власники купують товар по визначеній ціні, а продають по невідомій.

Француз К. Бордо (фізіократ) пішов далі Р. Кантільона. Він відзначав, що підприємець має володіти відповідним інтелектом, різною інформацією та знаннями. Інший французький економіст, Тюрго, вважав, що підприємець повинен володіти не тільки відповідною інформацією, але і капіталом. Він визначив, що капітал є основою всієї економіки, прибуток – мета успіху підприємця, основа розвитку виробництва. А. Маршал і його послідовники велику увагу приділяли організаційній функції підприємця і вважали, що не кожен бажаючий може ним бути.

Поняття "підприємець” і "підприємництво” розглядають як взаємопов’язані. Таким чином, підприємництво – особливий стиль економічної поведінки, в основі якої знаходиться постійний пошук нових виробничих можливостей і ресурсів.

Виділяють дві моделі підприємництва – класичну та інноваційну (з альтернативним варіантом їхнього поєднання).

Класична модель орієнтується на максимізацію віддачі наявних ресурсів. Підприємець як суб’єкт підприємництва оцінює ці ресурси, визначає можливості досягнення поставленої мети, використання такого варіанту господарських рішень, який забезпечує максимальний результат за існуючих ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва виходить не із ресурсів, а із можливостей виробництва. Підприємець може не мати достатньо власних ресурсів, тому використовує будь-які можливості для їхнього посилення. Він формулює мету виробництва, вивчає ринок, шукає альтернативні можливості, оцінює власні ресурси й зіставляє їх зі знайденими можливостями, шукає у зовнішньому середовищі додаткові джерела ресурсів, діє у відповідності з найвигіднішим із усіх альтернативних варіантів.

Підприємництво виконує три основні функції:

1) творча – обґрунтування і впровадження в підприємницьку діяльність нових ідей, новаторство;

2) ресурсна – мобілізація капіталу та інших виробничих ресурсів для одержання економічних результатів;

3) організаційно-супровідна – організація виробництва, збуту, реклами продукції, маркетингу, управління.

Принципи підприємницької діяльності:

1.     вільний вибір бізнесової діяльності;

2.     залучення на добровільних засадах ресурсів для започаткування і розгортання такої діяльності;

3.     самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання працівників;

4.     вільне розпорядження прибутком (доходом), що залишається після внесення обов’язкових платежів до відповідних бюджетів;

5.     самостійне здійснення підприємцями (юридичними особами) зовнішньоекономічної діяльності.

В Україні правове забезпечення підприємницької діяльності гарантується насамперед Законом України "Про підприємництво”, Указом Президента України "Про державну підтримку малого підприємництва” та низкою інших нормативних документів.

Важливою передумовою ефективної підприємницької діяльності є вибір організаційно-правової форми господарювання, що здійснюється з урахуванням таких факторів як міра відповідальності, система оподаткування, потреба у фінансових коштах, можливість зміни власника, управлінські здібності підприємця тощо. в Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1) одноосібна власність;

2) товариства (партнерства);

3) корпорації (акціонерні товариства).

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг – незалежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє продукцію (надає послуги), передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов’язання виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі самі послуги). За право господарювати від імені і під торгівельною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду.

1.2 Типологія, середовище та активізація підприємництва

Практика господарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів підприємницької діяльності – виробничої та посередницької. Виробнича посередницька діяльність вважається визначальною, оскільки вона найбільше впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя.

Виробнича підприємницька діяльність має орієнтуватися на продукування й просування на ринок традиційних або інноваційних видів товарів; за спрямованістю може бути: традиційною (класичною), частково інноваційною, інноваційною.

Виробнича підприємницька діяльність може мати основний чи допоміжний характер. До основних належать види підприємницької діяльності, у процесі якої створюються й реалізуються готові до кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова. маркетингова, проектувальна, факторингова тощо.

Метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів.

Класифікація посередницької підприємницької діяльності

1.     Агентування:

–        агенти (уповноважені зі збуту; виробників; по закупках);

–        брокери;

–        комісіонери;

–        консигнанти.

2.     Торгово-комерційна діяльність:

–        оптово-роздрібні фірми;

–        торгові доми;

–        дилери;

–        дистриб’ютори;

–        комівояжери.

3.     Аукціонна торгівля:

–        об’єкти: промислові товари; нерухомість; майнові сертифікати;

–        форми: внутрішньодержавна; міжнародна.

4.     Біржове підприємництво:

–        біржі: фондові (валютні); товарні; праці;

–        специфічні операції: ф’ючерсні контракти; опціони.

Крім двох основних типів підприємництва (виробничого й посередницького), існує підприємництво фінансових інституцій. Як суб’єкти підприємництва фінансового спрямування, що, з одного боку, є посередниками, а з іншого – надавачами послуг, виступають спеціалізовані банки та інвестиційні компанії (фонди).

Підприємництво може розглядатися у чотирьох аспектах (В.В. Кулішов):

–        бізнес – система ведення справи, яку люди створили для задоволення своїх підприємницьких потреб;

–        комерція – торгівельна діяльність людей, спрямована на прискорення реалізації продукції й одержання торговельного прибутку;

–        лізинг – сполучення оренди та кредиту для фінансування й активізації збуту засобів праці;

–        факторинг – форма комерційної діяльності, що прискорює торговельні угоди по реалізації продукції шляхом купівлі у фірм вимог до своїх клієнтів.

Основні параметри бізнесового середовища, що є передумовою формування і функціонування соціально орієнтованого та економічно ефективного підприємництва: 1) стабільність національної кредитно-грошової системи; 2) пільгово-стимулююча система оподаткування підприємницьких структур; 3) державна фінансова та інфраструктурна підтримка підприємництва; 4) ефективний правовий захист інтелектуальної і промислової власності; 5) науково обґрунтоване й ринково спрямоване ціноутворення; 6) сформованість колективних та індивідуальних матеріальних стимулів; 7) інтеграція підприємництва у світовий економічний простір; 8) достатня привабливість іміджу підприємницької діяльності.

Аналіз зарубіжного та вітчизняного досвіду господарювання вказує на те, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати: створення економічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу; практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва.